- Чому я не такий, як усі? - запи­тував він. Важко було витримувати погляди людей, коли мама вивозила його в кріслі на прогулянку. Діти при­пиняли грати, забуваючи свої розваги, щось шепотіли один одному, пальцем вказуючи на хлопчика-інваліда.

Володя ріс без батька. Мама казала, що він дав­но має іншу сім'ю. Лиш раз хлопчик бачив у їх­ньому домі гарного високого чоловіка, що вітав маму з днем народження. Це його фото зберігала вона в альбомі. До хлопчика батько поставився більш ніж байдуже. Володі здалося, що він помі­тив в очах батька ворожість. Подару­нок мама прийняла з посмішкою, а після того, як чоловік пішов, довго плакала у своїй кімнаті, лицем уткнув­шись у подушку. А поруч у колясці, не в силах її потішити, плакав їхній син. Потім, опам'ятавшись, вона обійняла переляканого хлопчика, міцно при­горнула до себе, цілуючи його солоні від сліз щоки.

- Не плач, синку, ми завжди бу­демо разом, завжди! - І він їй вірив, бо бачив самовіддану любов цієї чу­дової жінки.

До школи Володя не ходив, в інтер­нат для інвалідів мама його теж не віддала. Тричі на тиждень до Володі приходила вчителька, пояснюючи уро­ки, перевіряючи домашні завдання, виконувати які допомагала йому мама. Володі подобалося, коли вечорами, приходячи з роботи й повечерявши, мати сідала з сином біля письмового столу за підручники. Мама працювала вихователем в дитячому садку й за звичкою, мов маляті, зрозуміло пояс­нювала синові урок. Вони разом пи­сали листи бабусі й маминому братові, які жили неподалік від міста в селі. Іноді родичі приїжджали до них у гос­ті, привозили подарунки - смачні до­машні продукти.

Володі було вже тринадцять років, коли трапилося те, після чого і без того похмурий світ, у якому він жив і який зігрівала своєю любов'ю мати, раптом став зовсім моторошним.

Якось увечері мама з сином від­правилися на прогулянку.

- Володю, у мене в дитячому садку сьогодні батьківські збори. Я попро­сила Іванівну погуляти з тобою. Я неза­баром повернуся, синку.

Володя розхвилювався. Але робити нічого, справи є справи... Не так уже часто в мами на роботі бувають бать­ківські збори. Сусідка Іванівна, добро­душна бабуся, уже чекала сусідів в невеликому сквері на лавочці біля ба­гатоповерхівки. В її руках, як завжди було в'язання. Теплим літнім вечором, коли довго світло, одне задоволення сидіти на вулиці й в'язати. Мама по­просила бабусю бути уважною до Во­лоді, поцілувала сина на прощання і поспішила до трамвайної зупинки. Іванівна, ласкаво всміхнувшись хлоп­чику, взялася за в'язання, а він не пос­пішаючи їздив по рівних доріжках скве­ру. Рукам тяжко було крутити колеса інвалідної коляски, але Володі було приємно, що він міг робити хоча б це. Від'їхавши недалеко від лавки, де си­діла бабуся, хлопчик озирнувся. До Іванівни підсіла інша жінка похилого віку, між ними зав'язалася жвава бесі­да. Спочатку вони зрідка поглядали на Володю, але незабаром цілком захо­пилися розмовою. А хлопчик дивився на галявину. Йому так хотілося з'їхати з тротуару на соковиту, зелену траву. Мама завжди катала по ній сина. Воло­дя ще раз подивився на намічений шлях. Головне - не перевернутися, коли пе­реїжджаєш через невисокий бордюр. Володя все-таки ризикнув, але колеса не слухалися його слабких рук. Повз нього йшов хлопець, мовчки, зрозу­мівши, що потрібно зробити, він під­штовхнув коляску Володі й викотив її на траву.

Трохи покатавшись по галявині й зовсім знесилившись, хлопчик повіль­но їхав до лавки по м'якій траві. Бабусі не бачили хлопчика, тому що галявина була в них за спиною. І раптом він почув уривок розмови й зупинився. Мова йшла про його маму.

- Бачиш, гарна, молода, а живе од­на, - журилася Іванівна.

- Та знаємо ми, як живуть такі мо­лоді та гарні. Чоловік, і той кинув. А що, гуляють, живуть як заманеться, а потім таких хворих дітей народжують на муки! Я б таких судила, - висло­вилася її подруга.

- Та що ти, вона ж як няньчиться з ним! Інша б давно в дитбудинок здала. Та й не помічали ми за нею нічого по­ганого, - обурилася Іванівна.

- А звідки ж дитя таке? Ти от не помічала поганого, а може, хтось через неї сльози ллє, може, чиюсь родину розбиває... Хто знає, де от вона зараз. А хлопчика не кинула - совість видно мучить.

Суха гілка по-зрадницьки хруснула під колесами коляски. Оглянувшись, бабусі припинили розмову, але зле насіння сумніву вже впало в серце хлопчика.

Коли повернулася мама, він пильно глянув їй в очі. Тепер щоразу, коли мама відлучалася з дому, Володя му­чився. Йому здавалося, що зараз, за­бувши про нього, мама влаштовує осо­бисте життя. А він тут, у порожній квартирі, зовсім один, не винний у своєму лиху.

Одного разу він знайшов на ма­миній полиці медичний довідник. Во­лодя знав назву своєї хвороби, тепер у нього була можливість прочитати про неї більше. З жахом він читав про те, що причиною його захворювання ста­ють в основному наркотики, алкоголь, безладне життя матерів... Але хіба йо­го мама така?! Вона ж працює в ди­тячому садку, її поважають... Але хто знає про її молодість? І чому її залишив батько? Хлопчик заплакав.

- Не кидає мене, тому що совість мучить, правду люди говорять, - з тру­дом промовляв він до себе, згадавши почуту колись розмову двох бабусь.

Таким і застала Володю мама. На тривожне «що трапилося, синку?» во­на почула потік докорів.

- Тепер я знаю правду, я все про­читав. Я знаю, чому я такий. Це ти винна! Краще б ти мене не народжу­вала! - кричав Володя. - Навіщо мені таке життя?

Мати, приголомшена, стояла в две­рях, її худенька струнка фігурка немов скулилася від холоду. Великі карі очі були повні сліз, підборіддя тремтіло. Нарешті вона підійшла до сина, вихо­пила з його рук книгу, яка так ранила його серце. Спробувала заспокоїти, обійняти. Але перед нею вже був не довірливий, ніжний хлопчик, а зра­нений горем підліток. Він вперше від­штовхнув її і, невиразно бурмочучи, знову крізь сльози дорікав їй. Вона доб­ре розуміла його мову, як розуміє люб­ляча мати ранній лепет свого маляти. Даремно вона намагалася пояснити синові, що в його хворобі немає її про­вини, що вона все життя присвятила йому, улюбленому синові. Але в його серці немов щось надломилося. Він страждав подвійно. До одного свого горя - хвороби - він уже звик, зми­рився з нею, а тепер він розчарувався в матері.

Мама проплакала цілу ніч безпе­рервно. Вона дивилася на фотографії сина, розвішані над її ліжком. От він, зовсім маленький, у квітчастої льолі, посміхається пухленькими губками й дивиться на світ синіми ґудзичками очок, ще не підозрюючи про лихо, що на нього очікує. А тут він, хлопчик років семи, вже зі слідами хвороби. Але все ті ж ясні, довірливі очі.

Вона дивилася на фотографії, пла­кала, але сподівалася, що ранком усе буде, як звичайно, затихне біль, за­будеться все сказане. Але не знала ця сильна жінка, що попереду на неї че­кають два роки нескінченних докорів, синівського відчуження, розпачу й сліз.

Серце Володі озлобилося, роблячи його ще більш нещасним. Не раз, коли лишався один, його відвідували думки про самогубство. Іноді шкодував, що грубо ставиться до матері. У такі хви­лини він відкривав альбом і подовгу розглядав її фото. Та коли мама верта­лася додому, все було по-старому.

Трапилося так, що одна знайома помітила стан жінки й запросила її до церкви. Це запрошення було не перше. Але цього разу вона погодилася. її сер­це хотіло спокою і тепла. Через два місяці вона прийняла святе водне хре­щення. Володя, йому було вже шіст­надцять, помітив, якими променистими стали її очі. І немов хтось обновив її любов до нього, її терпіння. Часто но­чами він чув її молитви. Мати моли­лася за сина, просячи Бога змінити його серце, врятувати душу, що гине. Якось, після богослужіння, вона ввій­шла до кімнати сина. Володя чекав її, але коли вона підійшла до нього, він з почуттям образи знову відвернувся.

- Синку, я вирішила розповісти тобі всю правду про себе. Я втомилася від твоїх докорів і наших з тобою сто­сунків. Я не хочу, щоб терзався ти і страждала я. Ти хотів знати правду? Я про цю з тобою розмову молилася, я тепер не одна, у мене є Господь, Він поклав мені на серце все розповісти тобі.

Володя з цікавістю подивився на маму. Невже він не помилився і їй є в чому тепер зізнатися, покаятися перед ним? Серце тривожно билося у чеканні.

- Коли ми одружилися з Олексієм, ми були дуже щасливі, тому що лю­били одне одного. Та минали роки, і

наше спільне життя було затьмарено тим, що в нас не було дітей. Лікарі визнали, що в мене їх ніколи не буде. Тоді ми жили в селі, недалеко від міс­ця, де живе бабуся. Довідавшись, що в нас немає надії мати своїх дітей, ми вирішили всиновити дитину. Усе до дрібниць продумали. Олексій їздив на роботу до міста й незабаром одержав цю квартиру. А потім ми взяли маля прямо з пологового будинку. Дитину жорстока мати лишила напризволя­ще. Це був ти, Володю. Пам'ятаю, як я взяла тебе, безпорадного, на руки, при­горнула до себе, і ти відразу затих, засо­пів маленьким носиком, заспокоївся і заснув. І в моє серце ввійшла мате­ринська любов. Потім навіть у думках я ніколи не думала, що ти чужий син. Лікарі сказали нам з Олексієм, що ти абсолютно здоровий. Так ми зажили нашою сім'єю в цій квартирі. Я була безмежно щаслива... Та минав час. Через рік ми помітили щось недобре, повезли тебе до лікаря. За чотири роки побували в різних клініках, та змінити діагноз було неможливо. Попереду тебе чекало інвалідне крісло. Тоді Олек­сій поставив умову: або ми здамо тебе в дім інвалідів, або він іде назавжди. Я думала, що збожеволію. Але я була матір'ю, і тому кинути свого сина не могла. Так я втратила чоловіка. Решту ти вже знаєш, це наше з тобою життя. Типрочитав медичний словник і узнав напівправду. А тепер прочитай оце, і дізнаєшся про всю правду.

Мама мовчки поклала перед зас­тиглим у здивуванні Володею аркуш паперу і пішла у свою спальню молитися. А він крізь сльози читав до­кумент про всиновлення. Він свідчив про те, що жінка, що подарувала йому свою любов, ніжність, усе своє життя, яку він так жорстоко звинувачував, гідна слів подяки, гідна замилування, на яке тільки здатне людське серце. Вона втратила кохану людину, наз­вавши сином чуже дитя, чия мати жи­ве десь безтурботно, можливо, взагалі забувши про його існування.

Жінка вбігла до кімнати сина, почув­ши його розпачливий крик: «Мамо, ма­мочко! Якщо можеш, прости!» Тягар провини здавався йому нестерпним, але вона, його мати, була поруч. Серце матері завжди готове прощати. При­горнувши до себе сина, вона молилася, і сльози радості струменіли по її що­ках, тому що вона чула, як її син волав до Бога.

- Господи, якщо Ти є, допоможи мені! Прости мені! Спасибі Тобі за мою мамочку!

Наступного дня вони, щасливі, зу­стрічали Новий рік. Він став для них дійсно новим, тому що вони разом ішли по новому шляху в небеса.

Зі збірки оповідань "Иди
и расскажи" О. Чепілка